�������� ���-��������

МАРИСЮК Надія Микитівна. с. Милятин Острізького району:

Наша дружна та працьовита сім’я – батько, Панчук Микита Андрійович, мати, Анастасія Йосипівна, я і сестра – жили в повоєнні роки в селі Милятині на Рівненщині. Трудилися багато, але ж зате і справи йшли на лад. Батько був умілим господарем, тим-то й доручила йому громада очолити створюваний колгосп. Вибирати не доводилося, нова влада не залишала права на вибір. Але таке призначення прирівнювалося до вироку смерті, адже в ті роки голови колгоспів нерідко ставали жертвами жорстоких розправ.

Обтяжений обов’язком, батько перший завів у колгосп коней, віддав плуги, борони та інший сільгоспінвентар. Ра­йонне начальство стало викликати на різні учбові курси, виробничі наради. Все починало входити в звичне русло, і здавалося: якось уже воно обійдеться.

Однак сім’ю чекав крутий поворот долі: розкручувалася, набирала обертів боротьба з «куркулями» та «підкуркульниками». Хтось і поінформував організаторів цієї кампанії в районі, що і наша сім’я за Польщі була зовсім не про­летарська – мала десять гектарів землі і ліс. До того ж за­вершувалася ліквідація боївок УПА, можна було без боязні привести на посаду голови людину партійну, політичне бла­гонадійну. Та й, очевидно, на таке треба зважити: район­ним уповноваженим, яких батько запрошував додому ночувати, сподобалася наша хатня обстановка і сама хата. Але ж гарні меблі і інші добротні речі були куплені ще в дорадянський час, за чесно зароблені гроші.

Нова епоха, епоха більшовизму, не визнавала законів інших держав, інших часів і народів. Отож нашу сім’ю від­несли до числа куркульських і визначили на спецпоселення в місто Зима Іркутської області. Наше господарство, все те, що батько не здав у колгосп, – хата, клуня, корова, телиця, свиня, порося, кури, качки, весь домашій інвентар, – все було конфісковано.

У хаті розмістили сільраду, а потім стали її надавати для проживання головам колгоспів. Коли в ній жив батько, оці­нили як занадто розкішну, зате іншим головам вона вияви­лася саме такою, як необхідно.

Я вивезена не була, бо вийшла заміж і перейшла жи­ти до чоловіка і його батьків.

У п’ятдесяті роки батьки повернулися в рідне село і стали просити в начальства, щоб хоч на старості літ доз­волили пожити в рідній оселі. Нарешті, змилостивилися – дозволили купити свою хату за 1700 карбованців, і то лише через те, що тодішній голова колгоспу не бажав жити в Милятині і керував господарством наїздами з Острога.